Історія Стальнівці

1. Виникнення села. Село у складі Молдавського князівства.

На Новоселиччині, Чернівецької області, за п’ять кілометрів від залізничної станції Мамалиґа, на трасі Мамалиґа — Хотин, розташоване село Стальнівці. У нього чудові сусіди з працьовитими, добрими і привітними людьми: Несвоя, Подвірна, Мамалиґа, Щербінці, Ярівка, Балківці.

Село Стальнівці засновано у 1471 році. Джерело — «Статистичний словник Бессарабії», складений на основі запису населення 1902 року, виправлений на основі всіх даних статей сільської ради і свідоцтво центрального бюро по запису населення 1922-1923 роках, Кишинів, типографічне акціонерне товариство «Голос країни» 1923 року. В різний час, протягом сотень років турецькі султани, австрійські барони, румунські бояри поневолювали українську землю. Раніше село називалось — Стинілешть. Тут зупинялися на ночівлю купці, чабани щоб відпочити від тривалої дороги. Вівчари робили вівчарні, та місцеві люди назвали місцевість — Стинілешть. Є припущення що назва села походить від молдавського слова «стине, станиште», що означає «вівчарня».

Село відігравало значну роль у зміцнені економічних зв’язків, що існували між Північною Буковиною, Галичиною та Підністров’єм. Не ослабло його значення і після включення Північної Буковини до складу Молдавського князівства. Мешканці села за національністю були молдованами. Люди жили бідно. Власної землі у селян не було, тільки городи біля хати. Працювали здебільшого на землях боярина Ромашкану.

Основним заняттям селян на той час були землеробство і скотарство. Найбільше сіяли зернові культури: жита, пшеницю, ячмінь. Перероблювали зерно у млинах.

В господарстві села вирощувалися вівці, свині, велика рогата худоба. Селяни платили власнику села десяту частину врожаю за те, що користувались орною землею, пасовищами, лісами, річками і ставками.

Селяни жили в маленьких мазанках, вкриті соломою.

Одягалися у білі довгі сорочки з витканого полотна. З нього шили і штанці. У зиму одягали кожухи. Своєму народженню село завдячує сухопутному торговому шляху, який у ХІ-ХV ст. проходив з задністров’я до міста Бирладі на Дунаї.

 

2. Село у складі Османської та Російської імперій

 

В середині XVI ст. Молдова та частина північної Буковини були поневолені, захвачені султанською Туреччиною. Дуже гарно зустрічали жителі села у 1774 році російські війська які визволили Буковину від багатовікового турецького ярма (Баламутивський договір 1774 року).

Однак ця радість тривала не довго. У цьому ж році, після укладення Кучук-Кайнарджиської мирної угоди Росії з Туреччиною, Буковина була розділена на дві частини: Західну Буковину окупувала Австрійська імперія, а Східна Буковина, у тому числі й село Стальнівці, залишалася під турками. Під час російсько-турецької війни населення села допомагало російським військам у визволені краю від турецьких яничарів. Загони жителів діяли в лісах. Вони нападали на турецькі склади. Та здолати військову могутність Османської імперії було нелегко.

Господарське життя краю за часів панування Османської імперії значно змінилося. З Туреччини тоді привозили вироби з металу та посуд: чайники, миски, бокали й навіть ножі, а також шовкові тканини, цукор, каву, тютюн, лимони, різні солодощі. Для селян ці товари були недоступні через високі ціни.Село відставало у господарському розвитку від інших, сусідних українських земель. Вона була окрайною Османської імперії, правителі якої не дуже дбали про розвиток захоплених земель.

Кордон між двома державами проходив по річці Рокитній. Після переможного закінчення русько-турецької війни 1806-1812 роках російські війська визволили від турків Східну частину Буковини. У 1812 році ця територія згідно з Бухарестським мирним договором була приєднана до Росії, а Західна до листопада 1918 року залишалася під владою Австрійської імперії.

Східна частина Буковини, територія між Дністромі Прутом, називалась «Бессарабія». До Бессарабії входило тоді і село Стальнівці. В історії села розпочався новий період — російський.

Бессарабську область було поділено на окремі території — повіти. Тоді у Хотинському повіті налічувалося 283 села, одне з яких і село Стальнівці.

На початку XIX ст. у Східній частині Буковини, розвивається промисловість, торгівля. У цьому процесі активну участь приймали і мешканці села Стальнівці.

Населення села займалось вирощуванням жита, ячменю, соняшника, кукурудзи, часника. Багато сіяли коноплі, яку використовували для виробництва олії та виготовлення полотна, з якого шили одяг. В селі росли яблука, груші, горіхи, абрикоси, сливи. Особливо цінувався чорнослив, який селяни сушили у ложницях невеликими партіями. Будинки в селі споруджували і дерев’яні, і глиняні, і кам’яні. Вони складалися із малої хати, сіней, великої хати (кімнати). Підлога в кімнатах була глиняною. Попід стінами кімната йшли широкі лавки, покриті налавниками. В кожній хаті, в передньому кутку стояв образ. Обов’язково в хаті була велика піч. Біля неї ставили велике дерев’яне ліжко. Дах будинків був із дранки або очерету.

Жителі села шили одяг з домотканого полотна. Сорочки вишивали різноманітними орнаментами. Ткацький верстат стояв майже у кожній хаті. На ньому ткали полотно на одяг, рушники, килими-налавники. Вигідність географічного положення і розвиток ремесел у Східній частині сприяли відкриттю на початку XIX ст. Ярмарку у Новоселиці. А коли в 1850 році було завершено будівництво дороги з Чернівців до Липкани і побудовану поромну переправу через річку Прут у Австрію, торгівля, ремесло і сільське господарство у селі стали розвиватися ще інтенсивніше. У кінці XIX ст. у Стальнівцях діяли 3 вітряні млини і один паровий млин, гіпсовий цех.

Після аграрної реформи 1861 року частина панської землі була продана селянам. На початку XX ст. кращі орні землі – 420 гектарів – належали поміщику Ромашкану. А 490 сімей бідняків і середняків мали лише по 2 гектара кожна. Основна частина селян володіла 10-20 сотками землі. Землю обробляли металевим плугом, в який впрягалися воли. Прогодувати себе з цього клаптика було нелегко, не вистачало навіть на їжу та одяг, не кажучи вже про кошти на освіту, культурний розвиток. Повільно розвивались і ремесла. Стальнівці тих часів мали: одного кравця, коваля, двох ткачів і шевця.

3. Село і Перша світова війна. Румунський окупаційний період.

Спокійне життя села Стальнівці порушила війна, розпочата влітку 1914 року Австро-Угорщиною проти сусідньої Сербії. Свої військові дії згодом розпочали й інші держави і війна переросла у світову. Вона дістала назву Першої світової війни. Тривала ця війна понад 4 роки. 38 держав приймали в ній участь. Це була жорстока, несправедлива боротьба між державами, що принесла народам незчисленні жертви, руйнування, злигодні і страждання, смерть і каліцтво.

Полум’я війни охопило все село. Три рази воно переходило із рук в руки воюючих сторін, три рази вогненна хвиля знищувала на своєму шляху життя людей, набуті результати їхньої праці. Очевидці тих подій описують, що навколо села поля були зриті окопами, сади вирубані, будинки без покрівель, з розбитими вікнами. По селу тягайся безкінечні колони російських солдатів у високих чоботях і робочих блузах. Витоптані хліба жовтіли на полях, оселі були покинуті, зруйновані і почорнілі від вогню.

Події на фронтах Першої світової війни складалися так, що бойові дії то припинялися, то розгортаючись новою силою, продовжувались і у 1915, і у 1916, і у 1917 роках. У травні 1916 року лінія фронту проходила через край села. Російські війська розпочали наступ проти австрійсько-німецьких армій. їх вдалі дії увінчалися успіхом. Наступальна операція росіян одержала назву «Брусиловський прорив». Тоді в селі були знищені майже всі будівлі.

Війна вкрай негативно вплинула на життя населення села. Жителі Стальнівці виконували важкі примусові роботи по ремонту доріг, заготовляли продукти для російської армії. Працювали вони із своїми харчами, використовували своїх коней, яких теж забезпечували сіном. Черезмірна праця на примусових роботах породжували хвороби, загибель людей. Село зазнало руйнувань.

На кінці 1916 року в селі розташувалися війська російської армії. Почався 1917 рік. Війна і далі тривала, і кінця їй не було видно. Народ виснажувався у ній. Чаша терпінь його переповнювалася. У лютому 1917 року у Росії розпочалась революція. Царя Миколу II скинуто з престолу. Країною почав керувати Тимчасовий уряд.

В Києві виникає на той час український уряд — Центральна Рада, яка закликала всіх українців до будівництва нового життя в Україні. Тимчасовий уряд вороже поставився до українського уряду, бо не хотів щоб багата Україна від’єдналася від Росії.

Тим часом на фронтах війни продовжували гинути люди, скрізь відчувалася нестача продуктів. Народ вимагав миру, хліба, селяни — землі. Тимчасовий уряд не задовольнив цих вимог.

Навесні 1917 року селяни самочинно захоплювали землі заможних селян-поміщиків, грабували і громили їхні маєтки, вирубували ліси. На наш край претендувало на той час п’ять держав: Росія, Україна, Молдова, Австо-Угорщина і королівська Румунія.

10 листопада 1918 року румунські війська вступили в наш край. З перших днів перебування в селі румунська влада арештувала безневинних, грабувала населення. Селянам було заборонено після дев’ятої години вечора виходити з домівок. Українську та російську мови було заборонено. Всі документи видавалися тільки на румунській мові: акти купівлі-продажу землі, довідки про мобілізацію, про кількість домашніх тварин, письма, квитанції, цінні папери. Селян змушували виконувати важкі повинності. Тих, хто не хотів коритися новій владі били, кидали у в’язниці, розстрілювали. З перших місяців перебування на наших землях румуни зайняли всі посади в управлінні краєм. Нова влада залишалася байдужою до будь-яких потреб населення. її єдиною метою було тримати людей у покорі, в страхові перед жорстокою розправою за найменше невиконання наказів. Все населення села повинно було розмовляти лише румунською мовою. Після закінчення школи учням видавали довідки про закінчення.

У січні 1919 році спалахнула Хотинська повстання, вони влилися у ряди

борців за свободу і незалежність. У приміщенні місцевої волості (нині -Сільська амбулаторна лікарня) розмістився штаб повстанської групи на чолі з стальнівчанином Харлампієм Семеновичем Руснаком. Тривалий час жменька повстанців відбивала атаки регулярної румунської армії, не пропускаючи її на Хотин — в серце повстання. Однак сили не були рівними.

Після придушення повстання, на окупованій території був встановлений жорстокий терор. Були розстріляні учасники повстання. За те що жителі села приймали участь у повстанні окупанти хотіли спалити село. Тільки 54 тисячі лей, які були сплачені їм, спасло село від пожежі. Х.С. Руснак з тими, хто залишався живим перейшов Дністер, влився у бригаду Г.І. Котовського. В останні роки свого життя він був наркомом землеробства Молдавії.

Про подвиг стальнівчан — учасників Хотинського повстання, жителям села і його гостям нагадує меморіальна дошка, встановлена на будинку де в 1919 році знаходився штаб повстанців (нині — Сільська амбулаторна лікарня).

Перехід від царського правління до румунської адміністрації спроваджувався кровопролиттям та руїною. Ті обставини, що наш край впродовж 1-ої світової війни був ареною боїв або прифронтовою смугою, мали вкрай тяжкі наслідки для нього. Після придушення Хотинського повстання, у якому брав активну участь колишній випускник нашої школи Харлампій Семенович Руснак, життя поверталося до мирного шляху.

Налякані. повстанням 1919 року і ворожим ставленням народу, румунська влада не дозволяла виходити ввечері на вулицю, приймати гостей, збиратися групами. Щоб запобігти спілкуванням людей, збиратися групами, були закриті на певний час навіть ярмарки і базари. Селяни мали платити за землю якою користувалися. Крім цього вони повинні були сплачувати різні податки на користь держави. А тим часом врожайність на полях була дуже низькою. Досить часто сільські трудівники змушені продавати вирощений хліб по низьких цінах. Збільшувалась кількість селян, які мали невеличкі земельні наділи.

4. Друга світова війна та її наслідки для села.

Через рік після звільнення краю від румунських поневолювачів на них чекало нове, ще важче випробування. Друга світова війна, що розпочалась у 1939 році нападом Німеччини на Польщу, докотилась у червні 1941 року до кордонів Радянської України, в складі якої на той час перебувало і наше село.

Недільного ранку 22 червня 1941 року німецько-румунські війська без оголошення війни перейшли західний кордон держави. Так розпочалась радянсько-німецька війна, або інакше — Велика вітчизняна війна, яка забрала мільйони людських життів.

Революційні традиції з особливою силою проявились серед жителів села, коли почалася Велика Вітчизняна війна і вони стали на захист рідної землі від фашистської навали. Не всі вони дожили до щасливого Дня Перемоги. На гранітному обеліску у центрі села викарбовано 43 імені тих хто не пошкодував найдорожчого в ім’я Батьківщини — життя.

Країна і Червона армія не були готові до війни. Озброєння армії, порівняно з німецьким, було застарілим. Добре підготовлені німецькі і румунські війська швидко просувалися вперед. На початку липня вони прорвали оборону, а вже 5 липня вони вступили в наш край. Почалися масові розстріли, знущання, пограбування. За найменшу провину селян знову, як і колись у 1918-1940 роках жорстоко карали. Чоловіче населення краю майже все відправили на ремонт доріг. 4 квітня 1944 року наш край повністю звільнено від ворога.

5. Розвиток села в післявоєнний період.

Війна залишила свій кривавий відбиток у людських душах. Родюча земля вкрилася ранами, населені пункти лежали напівзруйновані.

Із війни населення краю виходило вкрай виснаженим і знедоленим -багато було втрат, а особливо чоловічого населення, яке мобілізували під час війни до армії. Тисячі краян загинули в боротьбі з окупантами. У селах і містах залишилися старі, жінки і діти.

Але відразу після звільнення села розпочалася відбудова господарства. Весною 1944 року, доклавши величезних зусиль, селяни засіяли майже всі поля. Та врожай зібрали невеликий. Земля за роки війни виснажилась, не вистачало необхідної техніки, мінеральних добрів. Окрім того, трудівники села надавали допомогу фронту в остаточному розгромі фашистів -відправляли зерно для армії, гроші для виробництва танків, зброї. Неспокійно було на селі у повоєнні роки. З утвердженням радянської влади в краї почалися масові репресії, тобто покарання. Більшовицька влада переслідувала тих, хто мав якусь власність під час німецько-фашистської окупації, хто потрапляв до фашистського полону. За радянської влади земля вважалася державною власністю. Замість одноосібних господарств продовжували створювати великі колективні господарства — колгоспи, у яких все повинно бути спільним: земля, худоба, знаряддя праці — все належить колективу.

Після війни стальнівчани створили одну з перших в районі сільсько­господарську артіль, яку очолював Ілля Костянтинович Григоришин. II назвали «Більшовик».

В село направлялися працівники, які мали довести селянам, що в колгоспі їм буде краще. Проте чимало сільських трудівників не могли погодитися з тим, що земля, корова, кінь стають уже на його власним, а спільним. Тому в багатьох випадках селян просто примушували записуватися до колгоспів. Розпочалася боротьба з куркулями. Так називали заможних селян-трудівників, які власною працею досягли добробуту. Якщо заможний селянин відмовлявся вступити в колгосп, то у нього силою забирали зерно, худобу, хатнє майно, і під охорону висилали до Сибіру, де їх чекали нестерпні умови праці. Забране майно і земля ставали власністю колгоспу. Досить часто до числа «куркулів» вписували незаможних селян. їх чекала така ж важка доля.

Такі вільні господарі перетворилися на безправних селян-колгоспників, які не мали права залишати село, бо у них не було паспортів. І від зорі до зорі вони працювали, отримуючи мізерну платню.

Справжньою трагедією для населення стали 1946-1947рр. посуха навесні і влітку 1946 року охопила і наше село. Урожай видався дуже поганим. Та влада видала розпорядження збільшити здачу хліба державі. З колгоспів вивозилося все зерно., навіть посівне. Збирали не лише колгоспне, але й те, що знаходили по хатах у людей. У більшості селянських господарств вилучали все зерно, не залишали навіть останніх харчів. Тих, хто не здавав зерно ( бо не мав) відправляли до Сибіру.

Не маючи й зернини для існування, селянські родини почали голодувати. Вже у жовтні 1946 року в їжу додавали жолуді, кукурудзяні качани, жом. Люди виснажувалися       голодуванням,       хворіли.       Почала зростати смертність і   серед дорослого населення, і серед дітей. Селяни, які ще не стали колгоспниками, тепер змушені були вступати до колективного господарства, бо там давали трохи хліба. Таким шляхом натискувала влада на людей, щоб іти в колгоспи. В селах працювали їдальні, в яких безкоштовно харчували дітей-сиріт. Годували борщем і роздавали по 100 грамів хліба.

А в цей час в газетах, по радіо, влада заявляла, що добробут населення значно поліпшився, що жити стало краще. Тим часом, щоб вижити, бессарабські селяни їхали до сусідніх областей, де посуха була меншою, змінювали особисті речі на зерно та інші продукти харчування.Залякане населення краю, що тільки-но пережило війну і голод, змушене було змиритися з новою радянською владою.

Але нелегко створити сільськогосподарську комуну. Багато селян не розуміли вигоду і куркулі заважали будівництву нового життя.

До кінця 1947 року майже всі селяни написали заяви для вступу в колгосп. Але відбувалися на селі й інші зміни. У колгоспах з’являлися перші трактори, машини, молотарки.

Становище села в 60-80-ті роки XX століття значно поліпшилися в порівнянні з повоєнними роками. На початок 60-х років село було електрифіковано, в кожній оселі краян встановлені радіоточки.

В 1950 року, 1 червня, в селі було збудовано будинок культури на 300 місць. При будинку культури діють 10 гуртків: хоровий, вокальний, сольні співи, ВІА, театральний, танцювальний, фольклорний, вокальний (дитячий), танцювальний (дитячий), художнє читання.   

В 1989 році у с.Стальнівці побудовано типовий стадіон на 1560 місць, де проходять спортивні змагання місцевої молоді.    

Чимала увага приділялась медичному обслуговуванню населення – Сільська дільнична лікарня.               

Проте існувало і багато негативних явищ в житі села. Як і по всій країні, в селі всюди висіли гасла, плакати, що закликали будувати комуністичне майбутнє. Звіти про виконання планів виробництва не завжди були дійсними. Навіть коли щось із планів не виконувалося, то все одно керівники колгоспів і підприємств звітували, що у них все гаразд. В оплаті праці трудівників існувала зрівнялівка: тим, хто працював добре і тим, хто байдикував платили майже однаково. Високоякісних товарів в магазинах було мало, тому вони ставали дефіцитними.

Ціни на сільськогосподарську техніку, автомашини, добрива зростали, а заробітна плата селян залишалась низькою. З початку 60-х років дано вказівку зменшити присадибні ділянки сільських трудівників, не тримати в особистому господарстві худобу, птицю, бо все це не потрібно. Влада обіцяла, що м’ясо і молоко даватимуть населенню з колгоспів. Цим самим намагалися змусити селян більше часу працювати у колгоспі.

6. Село Стальнівці напр. XX — поч. XXI століття

Кризові 90-ті роки позначились негативно на життя мешканців села. Колгоспа «Більшовик» на жаль вже немає. Мешканці села підробляють на життя у інших містах, навіть багато поїхали за кордоном. Однак ще не зникли справжні уболівальники, які готові віддати свої сили для розвитку нашого села, школи. І маємо надію на світле наше майбутнє. За 20 років незалежності в селі сталося багато позитивних змін. Впродовж 2004-2006 рр. було прокладено понад 10 км. Газових труб. Природний газ проведено в селі. Виникають перші фермерські господарства, які в основному обирають галуззю своєї діяльності тваринництво.