Видатні особистості Новоселиця н

Балан Валентина Михайлівна

Народилася 11 серпня 1959 року в селі Маршинці Новоселицького району. В 1976 році закінчила середню школу м. Новоселиця. Після закінчення школи поступила на факультет російської мови і літератури та педагогіки Бельцкого педінституту. Під час навчання в педінституті була делегатом 19-го з’їзду комсомолу.

Закінчивши інститут, працювала в районному методкабінеті, а в 1983 році працювала вчителем російської мови та літератури в Новоселицькій СШ№2. а в 1985 році займала посаду заступника директора по виховній роботі. З 1992 по 2004 р. Валентина Михайлівна – директор школи №2 потім ліцею.

Була депутатом облради. З 2004 — начальник відділу освіти Новоселицької РДА.

Вчитель-методист, відмінник освіти України, кавалер ордена Знак Пошани та ювілейної пам’ятної медалі з позолотою «10 років Незалежності України», лауреат премії ім. О.Поповича.

У 2008 році не стало В. М. Балан , в пам ‘ять цієї видатної людини на стіні адмін. Корпусу ліцею у 2011році було відкрито пам ‘ятну дошку .

 

 

Багато видатних людей закінчили нашу школу .

Серед них світило науки — Негруца Зіновій Володимирович

Володимир Зінович Негруца народився в с. Тарасівці 7 лютого 1934 р., у селянській родині. Закінчив 7 класів у рідному селі, десятирічну ЗОШ № 2 у м.Новоселиця. 1952 р. вступив до Кишинівського державного університету на геологічному факультеті. Після 3 – го курсу був напрвлен на практику до Всесоюзного геологічного інституту м.Ленінград. Після проходження практики перевівся в Ленінградський державний університет на геологічний факультет який закінчив у 1957 р.

Працював в Північній експедицію Міністерство геології РСФРР у ВСЕГЕІ , очолював пн.- західне територіальне геологічне управління. В 1967 р. захистив кандидатську дисертацію , а 1982 докторську. На протязі 4-ох років керував геологічною зйомкою займався розшукуванням корисних копалин в пн. Алжирі працював на геологічних роботах в Кузнецькому Алатау.

Керував розробками програм вивчення , освоєння мінерало – сировинних ресурсів пн. зах. Росії та Мурманської області, був начальником експедиції комплексної Петербурзького геологічного товариства, та здійснював наукове – методичне керівництво всіма геологічними на Кольському п-острові в Калінінградській та інших областях.

В 2000 році – головний науковий співробітник в Геологічному інституті і Кольського наукового центру РАН; він ініціатор , науковий керівник та виконавець багатьох тематичних робіт, сооавтор і редактор геологічних і металогенічних карт сх. . частини Балтійського щіта, виконавець 6-ох карт з пн. Алжиру. Був академіком Російської академії наук, головою постійної комісії Міжвідомчого комітету , професором Санкт – Пітербурзького , Мурманського державного університету. Негруца В. З. автор декілька сотен робіт, більш десятка монографій. Разом з дружиною Тамарою написав повість автобіографічну «Тропою любві» у 2002 році. 11 серпня 2011 р. не стало В.З. Негруци.

 

Буковина – мальовничий край, з довгою та цікавою історією.
Багато значущих подій відбувалося тут:

 

— козацькі повстання;

 

— національно – визвольні рухи;

 

— Коліївщина;

 

Довгий час Буковина знаходилась «Між двома Імперіями» ─ Російською та Австро – Угорською, та була відділена від решти територій нашої держави. Та напередодні Великої Вітчизняної Війни, Буковина була приєднана до України.

 

Новоселиччина – край щедрий на таланти. Багато відомих людей вийшло звідси:

 

— сестри Софія і Ауріка Ротару,  Дмитро Попадюк, Георгій Агратіна – народні артисти України;

 

— Степан Сабадаш — український композитор та диригент;

 

— Микола Ляхович – історик і культурний діяч;

 

— Раца Дмитро Миколайович — хірург, кандидат медичних наук;

 

— Риндюк Валентина Петрівна — Заслужена вчителька України.

 

Цей список можна продовжувати безкінечно, але в цій роботі я би хотіла висвітлити життя українського естрадного співака, композитора —  пісняра та  народного  артиста України — Миколи Петровича Мозгового.

 

Він – один із найвідоміших українських артистів, легендарний співак,  композитор, автор багатьох безсмертних хітів, Народний артист України, професор Національного педагогічного Університету імені Михайла Драгоманова, де сьогодні, на одній із кафедр, відкрито музей імені Миколи Мозгового.

 

Митець залишив велику творчу спадщину і добру згадку про себе благочинною діяльністю, як про добру і чуйну людину.

 

Мета роботи: висвітлити життя українського митця, буковинського діяча, народженого в Новоселиці  — Миколи Мозгового.

 

Актуальність моєї роботи полягає в тому, що на прикладі життя однієї людини можна показати культуру нашого краю, та її внесок у культурний розвиток України.

 

На мій погляд, робота є дуже актуальною, так як матеріал цієї роботи можна використовувати на уроках історії України, української літератури; для роботи історико–краєзнавчих гуртків; для популяризації культурної спадщини України та Буковини зокрема.

Микола Мозговий  — яскравий і самобутній талант, який вписав не одну золоту сторінку в духовну скарбницю нашого народу. Його славне ім’я назавжди залишиться в історії музичного мистецтва не лише як про творчу особистість, але й як про чуйну, добру, щедру людину.

 

Микола Петрович народився 1 вересня 1947 року в селі Сарнів
Хмельницької області. Ще малим він з батьками переїхав до Новоселиці. Оселилися вони по вулиці Кірова, неподалік старої лікарні. Батько Миколи, Петро Миколайович, працював на той час на посаді третього секретаря райкома партії, а згодом став головою колгоспу в селі Тарасівці. Мати майбутнього співака була вчителькою.

 

Моя бабуся, Нагорна Юлія Григорівна, була їхньою сусідкою. Вона згадує: «Петро був чоловіком гарним, інтелігентним й дуже відповідальним. Ми дружили сім’ями i зустрічалися не лише на свята, а й у буднi. Завдяки цим зустрiчам буднi ставали свiтлiшими, адже Миколайчики були не просто гарними сусідами, а й освіченими людьми, з якими цікаво було поспілкуватися на будь які теми».

 

Батьки намагалися дати Миколі хорошу освіту, тож віддали його до Російської школи (теперішня Новоселицька Загальноосвітня школа № 3) потім  й до вечірньої школи.

 

«А як же гарно співав Петро Миколайович!», — згадує Юлія Григорівна, — «бува сядемо за стіл, а він так тихесенько наспівує якусь народну пісню, а потім його голос набирав все дужчої й дужчої сили, що аж мурашки по шкірі, а на душі так радісно й тривожно водночас».

 

Тож можна сміливо стверджувати що співочий талант Миколаю Петровичу передався саме від батька.

 

« Ще з сьомого класу Микола тримав в руках барабан »,  — розповідає Гульпе Раїса Олексіївна,  яка навчалася з ним у школі. — «Він був дитиною талановитою, але дуже непосидючою й бешкетною».

 

 

 

Микола Петрович, також вчився у Новоселицькій музичній школі, і в той же час співав у ресторанчику поблизу міського вокзалу.

 

«Його талант ніби світився навколо нього. Микола завжди намагався вивчити щось таке, чого не знали його однолітки, та й обдарований він був не по роках. Але такого бешкетника як він ще треба було пошукати!», — згадують ветерани вчительської праці.

 

Згодом Микола вступив до Чернівецького музичного училища, де вже тоді здобув славу «буковинського соловейка».

 

По закінченню вечірніх курсів Микола переїхав до Чернівців, де з     1962 по 1966 роки навчався у Чернівецькому музикальному (естрадно — цирковому) училищі.

 

Один із його одногрупників згадував «З Миколою я познайомився на прослуховуванні, його не можна було назвати скромною людиною, тому перше враження про нього було негативним. Але через декілька хвилин сталося щось дивне. Коли прослуховували мене, голос почав мене підводити і професор засумнівався у моїй кандидатурі. Але в цей момент за мене вступився Микола. Він сказав що мій голос  — це щось неймовірне,  якщо мене не візьмуть до училища, то власноруч закопають мій талант, а це неприпустимий злочин. Потiм почали дружити. З Миколою я мiг i балакати, i сваритися, i сперечатися, але ми завжди приходили до спiльного знаменника, тому були цiкавими один одному. Мiж нами була щирiсть: говорили те, що думали. Могли й мовчати довго, могли випивати, але все це вiдбувалося у пiднесенiй формi».

 

Навчання проходило як коли, адже Микола Петрович, як був бешкетником, так ним і залишився. Але на нього неможливо було гніватись, бо як тільки він починав співати  — все навколо завмирало, прислуховуючись до божественного тембру та прекрасного голосу майбутнього артиста.

 

З 1969 по 1973 роки  —  Мозговий проходив навчання у Харківському Юридичному Інституті, який не закінчив, адже не склав державні іспити. В той же час, протягом  1971 – 1973 років, навчався у Республіканській студії естрадно – циркового мистецтва при Укрконцерті у Києві. По закінченню студії був прийнятий на роботу в якості соліста-вокаліста Укрконцерту. Закінчив Київську державну консерваторію імені П. И. Чайковського, по спеціальності «сольний вокал».

 

Вдова Мозгового, Виолета Борисівна, згадуючи першу із ним зустріч казала: «Познайомилися ми в Києві, разом вчилися в студії естрадно-циркового мистецтва. Я танцювала, він співав. Микола завжди був видним хлопцем — ставний, красивий … Тільки я, звичайно ж, не так вихована, щоб першою до чоловіків підходити, тому ініціативу проявив він: мовляв, разом вчимося, а як звуть, не знаю. Та я вся у навчанні була, мої батьки казали: ”Умри, но закончи”, тому про кохання не думала. На новий 1970 рік Микола покликав мене у вар’єте на другому поверсі станції метро Хрещатик. Я не прийшла. Він наступного дня запросив на якийсь концерт. Коли одружилися, мені було 18, йому 25».

 

Молоді придбали заміський будинок, де проводили більшу частину часу.

 

Ось що про це згадує друг сім’ї Иван Ярославович Гаврилюк: « Менi було приємно спостерiгати, як вiн у своєму замiському будинку ходив до курей, iндикiв, овечок, балакав з ними, — це дивовижно! Вiн був гарним господарем, але не тримав їх задля того, аби з’їсти, i, по-моєму, жодної тваринки так i не зарізав — м’ясо купував на базарi, а за своїм господарством лише доглядав i вiд цього отримував насолоду».                     Під час навчання  Микола не покидав писати пісні. В них він зізнавався у коханні до України, до Буковини та до самої  Новоселиці.

 

За час творчої роботи отримав звання лауреата Республіканських, Всесоюзних, Міжнародних конкурсів.

 

З 1971 по 1994 — артист естради, соліст-вокаліст Укрконцерту. Починав кар’єру естрадного співака в ВІА «Беркут» (Івано-Франківськ).

 

У 1977 році Мозгового було запрошено до Київського мюзик-холу.

 

У 1979 році Софія Ротару виконала пісню Миколи Петровича «Край, мій рідний край», що зробило Мозгового широко відомим. Сама ж співачка відгукувалась про автора, як про людину щиру та порядну, робота з якою викликало саме тільки задоволення.                                                                                Так про цю пісню згадує вдова Мозкового: «Після того як пісня «Край» прогриміла на весь Союз, гонорари стали пристойними. Але ж потрібно було щось їсти, одягнутися, взутися, пошити концертні костюми, батькам допомогти, борги віддати … Коротше кажучи, ми не шикували. Я взагалі до цієї його популярності ставилася насторожено, бо знала: користь буде чи ні, а злостивців стане ще більше. Коля адже так і не став членом Спілки композиторів. Всі говорили: «Що це таке? Як його приймати?». А в цей час його «Край» вже виконували як народну пісню».

 

У 1986 році Мозковий отримав звання заслуженого артиста України, зібрав власний акомпануючий гурт «Вересень».                                       Виконуючи сольну авторську програму, Микола деякий час був найбільш оплачуваним співаком на Україні. Деякий час був референтом ЦК ЛКСМУ (Центрального Комітету Всесоюзного Ленінського комуністичного союзу молоді) з культури.                                                                                     «Кажуть, Мозговий ледь не з усiма колегами воював. А як не воювати людинi, яка свого часу давала по два-три живих концерти щодня (i кожен коштував 13 з половиною карбованцiв), iз тими, хто за божевiльнi грошi дурить глядача? Або з тими, хто видає за пiснi невiдомо що, невiдомо про що…» — згадує Иван Ярославович Гаврилюк.

 

У 1991 році припинив концертну діяльність і зайнявся менеджментом у сфері шоу-бізнесу:

 

— очолював Український художній фонд ім. В. Івасюка (з 1993 р.),

 

— влаштовував пісенні фестивалі ( «Море друзів», Ялта; «Пісня буде поміж нас» імені В. Івасюка, Чернівці), в рамках яких проводилися конкурси молодих виконавців сучасної української пісні,

 

— керував власною студією звукозапису, що згодом переросла в Державний театр пісні.

 

Завдяки високому професійному рівню цих конкурсів українська пісня поширюється по країнах світу, а молоді українські артисти продовжують високі традиції національної естради.                                                                                 «Все це він робив самотужки, сам шукав кошти, але потім зрозумів, що це нікому не потрібно», — згадує народний артист України Віталій Білоножко.                                                                                                                                               З 1994 по 1999 — Микола Петрович став директором і художнім  керівником Українського державного театру пісні.                                                         Також у 1994 році  він потрапив в автомобільну аварію, в результаті якої отримав тяжкі травми та перелом хребта і довго відновлювався.

 

Віолета Борисівна так згадувала той період «Микола був людиною сильною і тілом і духом! Після важкої автоаварії видерся, хоч тоді мало хто вірив, що таке можливо. Як згадаю, так здригнуся : всі ці госпіталі, крапельниці, уколи …»

 

А ось що казав про цю аварію близький друг Миколи Петровича — Иван Ярославович Гаврилюк: «Коли в 90-тi роки Коля потрапив у жахливу аварiю, моя Мирослава щодня пiшки ходила до нього у вiйськовий шпиталь — провiдувати. А вiн, хоч у важкому станi був, дзвонив менi о п’ятiй ранку i жартами будив. Знав, як я не люблю комуняк, i навмисне чекав листопада, аби подзвонити: «Ваню, вiд щирого серця вiтаю тебе з Днем Великої Жовтневої соцiалiстичної революцiї!».                                                    Влітку 1997 року Мозговий дав скандальне інтерв’ю Київському тижневику «Бульвар», в якому вкрай негативно висловився про сучасну українську естраду і звинуватив українських співаків у повальному співі під фонограму. Після публікації інтерв’ю Микола Петрович придбав багато ворогів, йому негласно заборонили виступати.                                                                       Ось що про це каже його вдова: «Так, недоброзичливих людей нам вистачало! Я завжди заспокоювала Миколу, казала: «Думаєш, що, раз ти талановитий, тобі все на блюдечку буде? Життя — це боротьба. Потрібно боротися і виживати!Нам нічого просто так не давалося: ні «Пісні року», ні сольні концерти, ні звання. Незрозуміло, чому, але люди при владі Мозгового в багнети брали. А потім, коли їх знімали, в друзі набивалися. Я дивилася на них і думала: «Господи, а де ви були, коли потрібно було допомогти? Або просто не заважати хоча б, не робити гидот?».
Нам навіть квартири не дали. Коля іншим людям житло пробивав, а собі — нічого. Він по два концерти на день орав, я з сил вибивалася, але грошей на життя не вистачало. Навіть коли Альона у нас з’явилася, поневірялися по чужих кутках, поки не побудували кооператив. На перший внесок Коліни батьки грошей дали — по всій Новоселиці напозичали, а потім вже ми самі виплачували».

 

З 1999 року Мозговий перебуває на педагогічній ниві, завідувач кафедрою теорії та методики постановки голосу інституту мистецтв при Національному педагогічному університеті ім. М.П.Драгоманова, з 2004 року він став професором.

 

З 2001 по 2007 — був одним із засновників і членом Ради партії «Справедливість».

 

У березні 2005 року Микола Мозговий став генеральним директором і художнім керівником Національного палацу мистецтв «Україна».                       Так про це згадували друзі Мозгового: «З його приходом на посаду генерального директора палацу «Україна» живі голоси в цьому залі стали звучати куди частіше …»                                                                                                        Сама ж Віолетта Борисівна каже про це так: «Микола мав до цього хист, він завжди намагався зробити так, щоб людям було добре! Якщо хтось думає, що у палаці мільйони зашибали, вони дуже помиляються. Тому що, коли ми прийшли до Палацу, вся бухгалтерія стала «білою», все йшло  через банк. Ніхто не крав, не ходив і не стуляв: «Дай мені 50 доларів, а цьому — 100». Щоб Палац працював нормально, потрібно було провести скорочення. З 500 чоловік ми залишили 300, підвищивши їм зарплату. А решта самі бачите: хто ходить на концерти, може порівняти, якою була «Україна» до Мозгового і яка вона тепер».

 

А Иван Ярославович Гаврилюк каже: «На роботi, у палацi «Україна», Микола був не такий, як удома, але там професiя потребувала маски — iнодi люди не розумiють, коли з ними по-доброму говориш, директор має бути директором. Проте вiн не був тим начальником, який щось iз себе грає i надуває щоки, — в мiру жорсткий, конкретний, знав свою справу i вимагав цього вiд пiдлеглих. А маску одягав, тiльки щоб не лiзли масними руками в душу».

 

У 2007 році Микола Петрович отримав звання кандидата мистецтвознавства. Тема його дисертації вкрай цікава: «Становлення і тенденції розвитку української естрадної пісні».

 

Микола Мозговий — Лауреат Республіканських, Всесоюзних та Міжнародних конкурсів артистів естради. В якості композитора неодноразово ставав лауреатом пісенного конкурсу Центрального телебачення СРСР «Пісня року». 31 серпня 2007 до свого 60-річного ювілею був нагороджений орденом князя Ярослава Мудрого V ступеня «за визначний особистий внесок у розвиток української культури і мистецтва, багаторічну плідну працю».

 

30 липня 2010 року передчасно пішов з життя народний артист України, генеральний директор-художній керівник Національного палацу мистецтв «Україна» композитор, співак, громадський діяч Микола Петрович Мозговий.      Перестало битися серце майстра, чиї пісні «Край», «Горянка», «Україна» та інші співатимуть ще довгі роки. Колектив палацу «Україна» втратив талановитого керівника.                                                                                         «Він був неординарною людиною з нелегким характером: якщо когось любив, то любив, якщо не поважав і не любив, то міг сказати про це відверто», — пригадує крутий норов Мозгового Віталій Білоножко.

 

Так про цю трагедію згадує близький друг Миколи Петровича — Иван Ярославович Гаврилюк: «Ось випадково увiмкнув концерт його пам’ятi — i це знову подiя, знову сльози, згадування, знов розбурхалася душа… Ну що таке 62 роки для чоловiка? Та ще й так раптово все сталося: у вiвторок я з ним балакав, а в п’ятницю його вже не було… Досi пам’ятаю, як дзвонив йому i вiн казав, що ходить до лiкарнi, де йому ставлять крапельницi, аби пiднести iмунiтет. Я спитав: «Як там справи, Коленько?». — «Та, — каже, — все попорав, поробив, можна i вмирати». I засмiявся. А я: «Що ти дурницi говориш?». То був жарт, але такi речi не можна говорити навiть жартома…

 

У нашому домi Мозгового згадують мало не щодня: «А Микола казав…», «А коли Микола в нас гостював, було так i отак». Здавалося, у нього завжди був свiй спосiб розважити, пiдняти настрiй.»

 

Правду кажуть: талановита людина – талановита у всьому. Грані його таланту різнобічні — це заснування Українського мистецького фонду ім. В.Івасюка, конкурс молодих виконавців сучасної естрадної пісні у рамках Міжнародного фестивалю «Море друзів», педагогічна діяльність – більш як 10 років Микола Петрович був завідувачем кафедри теорії та методики вокалу Національного педагогічного університету ім. Драгоманова, де нещодавно за ініціативи ректора цього вузу Віктора Андрущенка створили клас-музей М.Мозгового.

 

Микола Петрович був людиною щирою, доброю та відкритою. Він боровся за «чисту» та «живу пісню», засуджував тих хто співав під фонограму та паплюжив українські пісні!

 

Микола Мозговий помер у 62 роки, не доживши до 63–річчя фактично місяць. В артиста не витримало серце, хоча рід Мозгових славився доброю генетикою й міцним здоров’ям: батько Миколи Петровича помер усього два роки тому. «Не беріг себе», — згадують колеги. В артиста залишилися дружина Віолета Мозгова, донька Олена Мозгова й онучки Женя та Зоя.      «Говорити про Миколу можна не те що годинами — цiле життя. Та зараз менi пригадується, як Сергiй Параджанов аналiзував генiальний український фiльм Леонiда Осики «Камiнний хрест». Побачивши картину, вiн на худрадi кричав: «Посмотрите сцену в церкви! Там полно народу, но все крестятся, а Миколайчук молится!». Так i Мозговий: усi хрестилися, а вiн молився…» — згадує друг сім’ї Иван Ярославович Гаврилюк.   Прощання з Миколою Мозговим відбулося в неділю, 1 серпня, в Палаці «Україна». Поховали артиста на Байковому цвинтарі.

 

Вічна і світла йому пам’ять!

м5м5м5м5м5

 

 

Серед випускників нашої школи є відомі співачки :

 

Софія Ротару

 

Ауріка Ротару

 

Лілія Сандулеса

 

Та музичний діяч Агратіна Георгій Іванович