Історія Несвоя

І душа ніжніше стає

333333333333333333333

 

                         

 

 

 

 

 

                                                                       Як твої сподіванки і мрії

                                                                                                   У життя вливається моє!»

                                  В. Симоненко

 

Село рідне, миле, дороге …

Село рідне, миле, дороге …

Село Несвoя  має цікаву і непросту історію, яка бере коріння з сивої давнини. Її  історична назва стосується території між річками Прут (10км) та Дністер (20км).

Тут кожен кущик, кожен пагорб зберігають живу пам’ять дитинства та юнацьких літ, нетлінні сліди наших батьків, односельців, які обробляли тут землю, оберігали, ощедрювали дорідними врожаями.

За історичними джерелами село Несвоя було засновано у 1516 році і було розташовано в західній частині місця, яке займає сьогодні село.  Воно було дуже маленьким – 18-20 сімей.

Жителі села, як і сам Сумарок (боярин) за національністю були молдованами. Люди жили бідно. Власної землі у селян не було, тільки городи біля хати. Працювали здебільшого на землях хазяїна. Виводив їх наглядач. За кожну провину він бив селян батогом.

При Сумароке в селі була збудована дерев’яна церква, біля якої знаходиться і цвинтар. Церковна  служба велася на старослов’янській мові. Залишки церкви є й зараз на кладовищі.

Навколо села було багато ставків, ручаїв. Тому клімат був сирим. Під час дощів до села було майже неможливо добиратися з-за багнюки. Тому село назвали Багнівка (Глодоаса).

Будинки в селі споруджували і дерев’яні, і глиняні, і кам’яні. Вони складалися із малої хати, сіней, великої хати (кімнати). Інколи «велику хату» перегороджували стіною, відділяючи маленьку кімнату, звану «ванькірчік».Дуже часто до житлового будинку добудовували  хлів.  У сінях відгороджували комору, кухню. Підлога в кімнатах була глиняною. Попід стінами кімната йшли широкі лавки, покриті налавниками. В кожній хаті, в передньому кутку стояв образ. В іншому кутку прибирали полиці для кухлів і мисок. Обов’язково в хаті була велика піч, розфарбована орнаментом. Біля неї ставили велике дерев’яне ліжко. Дах будинків був із дранки або очерету.

Жителі села шили одяг з домотканого полотна. Сорочки вишивали різноманітними орнаментами. Ткацький верстат стояв майже у кожній хаті. На ньому ткали полотно на одяг, рушники, килими-налавники.

В середині XIX століття село охопила епідемія чуми, яка забрала життя майже всіх мешканців. Ось що розповів Марандюк Назарій (1893-1965):

— Чумою не захворів тільки один чоловік – Кирил, якого назвали Кирилом Чумаком. Коли всі померли, він покинув село. Старійшини розповідали, що після цієї чуми село було колонізовано.

Сучасна назва села українського походження. Колись дуже давно через село проходив торгівельний шлях з Молдови до Хотина. Купці бачили, що село пусте, почали засвоюватися в ньому. Розташування села було  дуже цікавим.   На пагорбі жили молдовани, а в низині – українці. Між собою звісно, що вони ворожбували. Кожна їх зустріч починалася бійками. При зустрічі українці називали молдован «не свої».  З часом за селом закріпилась незвичайна назва – Несвоя. Будучи людьми гостинними, доброї вдачі, молдовани з українцями стали дружити, породичалися.

Село Несвоя було заселено людьми різних національностей про що говорить прізвища: Унгурян (угорське), Чоботар (молдавське), Нагрудний (українське), Ватаманеску (молдавське), Лемне (молдавське), Рошка (грецьке).

Після аграрної реформи 1861 року частина панської землі була продана селянам, а тих, хто отримав земельні ділянки, стали називати «національниками». Як розповідав Верменчук Семен Васильович (1903 – 1978), найстаршим поміщиком був Корчевський. У нього була донька Олена. За життя цього пана землю обробляли металевим плугом, в який впрягали биків. Олена вийшла заміж з офіцера Мартуса Єгора Васильовича. Жили на краю села. Там зараз колишній клуб. Будинок їхній був великий, з балконом.  На подвір’ї – декілька сараїв, амбарів, приміщення для худоби. Було багато волів, які використовувались для обробки землі, адже у Єгора Мартуса було 360- 400 гектарів землі.

У поміщика Мартуса було четверо дітей. Після його смерті маєтком управляла дружина Олена з дітьми. Діти всі отримали освіту. Вищу – тільки один – Дмитро Мартус, який закінчив Київську Академію.

У 1908 році Олена Мартус померла. Її  похоронили на території сучасного кладовища. Син розділив землі на ділянки по сім гектарів й продав селянам. На цих ділянках селяни повинні були збудувати мазанки. Тому майже у всіх  — були по дві хати: одна в селі, а інша на ділянці.  Зимою селяни жили в селі, а решта часу – на своїх ділянках.

Школи в Несвої не було. А вчилися діти в сусідньому селі – Балківцях. Вчилися до вечора. Навчання велося російською мовою. Початкова школа з чотирма класами і одною вчителькою.

У 1910 році в селі Несвоя  була збудована школа – однокімнатна. А у 1940 році була добудована ще одна класна кімната.

Спокійне життя Несвої порушила війна, розпочата влітку 1914 року Австро-Угорщиною проти сусідньої Сербії. Свої військові дії згодом розпочали й інші держави і війна переросла у світову. З нашого села в Першій світовій війні брали участь: Бодян Профірій, Бабін Федір, Бордейний Григорій, Ватаманіца Кирил, Ватаманіца Лазер, Калістру Дмитро, Кітар Петро.

10 листопада 1918 року румунські війська вступили в наш край. З перших днів перебування в селі румунська влада арештувала безневинних, грабувала населення. Селянам було заборонено після дев’ятої години вечора виходити з домівок. Українську та російську мови було заборонено. Всі документи видавалися тільки на румунській мові: акти купуві-продажу землі, довідки про мобілізацію, про кількість домашніх тварин, письма, квитанції, цінні папери. Селян змушували виконувати важкі повинності. Тих, хто не хотів коритися новій владі били,   кидали у в’язниці, розстрілювали.

З перших місяців перебування на наших землях румуни зайняли всі посади в управлінні краєм. Нова влада залишалася байдужою до будь-яких потреб населення. Її єдиною метою було тримати людей у покорі, в страхові перед жорстокою розправою за найменше невиконання наказів. Все населення села повинно було розмовляти лише румунською мовою. Після закінчення школи учням видавали довідки про закінчення.

28 червня 1940 року в наш край вступили радянські війська.

Недільного ранку 22 червня 1941 року німецько-румунські війська без оголошення війни перейшли західний кордон держави. Так розпочалась радянсько-німецька війна, або інакше – Велика Вітчизняна війна, яка забрала мільйони людських життів.

З нашого села були мобілізовані 263 чоловіків, з яких додому повернулися 143.

На завершення 1943 року вже було очевидно, що час звільнення нашого краю – близький. Воїнам нашого краю допомагали місцеві жителі, серед яких були ще зовсім юні. Це Анадим Сергій, Бодян Олександр, Парпауц Андрій та інші.

4 квітня 1944 року наш край повністю звільнено від ворога.

Розпочалася відбудова господарства. На весні 1944 року, доклавши величезних зусиль, селяни засіяли майже всі поля.

Справжньою трагедією для населення стали 1946-1947рр. посуха навесні і влітку 1946 року охопила і наше село. Урожай видався дуже поганим. Не маючи й зернини для існування, селянські родини почали голодувати. Вже у жовтні 1946 року в їжу додавали жолуді, кукурудзяні качани, жом. Люди виснажувалися голодуванням, хворіли. Почала зростати смертність і серед дорослого населення, і серед дітей.

До кінця 1947 року майже всі селяни написали заяви для вступу в колгосп. Першого голову колгоспу Парпауц Д.І. було вбито.

Важкими були перші кроки колгоспу «Більшовицька правда», але з року в рік колгосп міцнів.

Відбувалися на селі й інші зміни. У колгоспі з’являлися перші трактори, машини, молотарки.

З 1975 року по 1996 рік  господарство «Більшовицька правда» об’єдналась з сусіднім господарство й утворилося велике господарство « 60 років Великого жовтня».

Становище села в 60-80-ті роки XX століття значно поліпшилися в порівнянні з повоєнними роками. На початок 60-х років село було електрифіковано, в кожній оселі краян встановлені радіоточки.

У 60-80-ті помітні зрушення відбулися у розвитку освіти, культури, охорони здоров’я. ще в 60-ті роки повністю ліквідовано неписьменність  серед населення краю. У 1978 була збудована нова двоповерхова школа. В школі створилися виробничі бригади, які обробляли земельні пришкільні ділянки, боролися з шкідниками рослин.

Чимала увага приділялась медичному обслуговуванню населення – відкрився медичний пункт, де працювали п’ять лікарів.  За цей період в селі збудували дитячий садочок «Джерельце»

За 20 років незалежності в селі сталося багато позитивних змін. Впродовж 2000-2005 рр. було прокладено понад 10 км. газових труб. Природний газ проведено в селі.

Виникають перші фермерські господарства, які в основному обирають галуззю своєї діяльності тваринництво.  В селі утворилось ПОП «Несвоя».

Значних результатів досягнено в освіті. Покращились умови навчання, відкрився комп’ютерний клас.

Несвоя – це край талановитих  людей – людей-майстрів слова, музики, пісні. Відомими музикантами були:

Усач Павло Назарович – музикант, викладав у консерваторії м. Кишинів.

Усач Георгій Назарович – музикант молдавського ансамблю «Жок».

Усач Назарій Михайлович – працював у Великому театрі міста Москва.

Усач Олександр Назарович – музикант, був директором Будинку культури с. Несвоя.

Наше село прославили ще видатні медики:

Ватаманіца Валентина – професор, доктор медичних наук, конференціар. Голова атестаційної комісії медиків-бактеріологів Молдови.

Калістру Лівіа – доктор фармацевтичних наук, продекан фармацевтичного факультету ДМІФ ім.. Н. Тестеміцяну.

Парпауц Валерій Сергійович – голова відділу нейрохірургії Національного інституту нейрології та нейрохірургії Молдови.

В нашому селі народилися ще:

Чурарь Валерій Григорович – Генеральний директор Інженерно-аналітичного центру науково-дослідницького Інституту дорожнього господарства й будівництва. Академік міжнародної академії транспорту.

Кітар Феодосія Дмитрівна – кандидат філологічних наук Національного університету ім.. Ю.Федьковича м. Чернівці.

Бодян Сергій Юліанович – доцент, кандидат економічних наук державного університету Молдови.

Ватаманіца Дідіна – доктор філософських наук, науковий секретар державного Медичного університету ім. Н.Тестеміцяну Молдови.

Історія свого краю, це частина історії всієї батьківщини  — нашої України.

 

Керівник: Парпауц А.В.

Виконавець: Крецу Ганна – 10 клас

Савка Естера – 10 клас

Ватаманіца Іван – 10 клас