Видатні особистості Малинівка

Федір Олексійович Капрош.

Є люди, які пишаються своїм корінням, своїми батьками, дідами і прадідами, односельцями, про яких з гордістю розповідають. Також і ми, учні Малинівської школи, не можємо не розповісти про видатну людину, яка все своє життя був поряд із землею. Дбав про неї, піклувався і в пору, коли з’являлося зелене шовковисте руно, і коли дзвенів налитий колос, і коли лунав жнивний спів. Дбав про неї, тому що вона пахне хлібом. Його біографія досить звичайна. Але сказати так, значить у чомусь згрішити проти істини. У цьому ви переконаєтеся, прочитавши нашу розповідь… Федір Олексійович багато зробив у своєму житті, пройшов не одне випробування біля землі. Так кажуть люди, рідні. Сам, напевно, про це не думав. І в будні, і в свято він весь час був у турботах про рясні врожаї, про добробут кожного. І люди були вдячні йому за сумлінність і за відданість хліборобській справі, який присвятив понад 50 років свого життя. Починав свою першу борозну у Крутеньках Хотинського району. У жовтні 1954 року , на третій день після повернення зі служби в рядах Радянської армії, прийшов він до директора МТС ще у військовій формі. А вже через рік очолив молодих трактористів.

У лютому 1964 року місцеві хлібороби довірили йому керівництво господарством колгоспу „Більшовик”(с. Стальнівці ). І вісім разів підтверджували цю високу довіру. А коли в грудні 1971 року рекомендували його головою відсталого тоді колгоспу „Дружба народів”, хлібороби „Більшовика” не хотіли відпускати свого керівника. Йому було важко залишати тих людей, які йому вірили, поважали. Але він зробив цей крок, який дався нелегко, але був вдалим. Він визначив долю Федіра Олексійовича на подальше життя. 22 роки очолював колгосп „Дружба народів”, а останні 6 років –асоціацію селянських господарств „Дружба народів” (с. Малинівка). Йому доводилося починати все спочатку, в нових умовах. В шкільному музеї „Свічка часу” є таблиця. Зупинямо свій погляд на колонки цифр, яки показують значний ріст врожаю з гектару. Як це так вдалося? Чия найбільша заслуга? Мабуть, Ганни Михайлівни Тетелюк, кавалера ордену Леніна і ордену Жовтневої революції, яка 30 років була за кермом трактора, або кавалера ордена Леніна та ордена Трудового Червоного Прапору, лауреата Державної Республіканської премії імені М. Островського ланкової комсомольсько-молодіжної ланки Тамари Миколаївни Георгіци? Перегортаючи сторінки Книги трудової Пошани колгоспу „Дружба народів”, я зупиняю свій погляд на обличчя його передовиків. І мені, здається, я здогадалась, що стало основою такого величезного успіху. Це люди і голова колгоспу Федір Олексійович, які сприяли тому, що у 1976 році за досягнуті успіхи у розвитку сільськогосподарського і тваринницького виробництва колгосп був нагороджений орденом Трудового Червоного Прапору, сприяли тому, що шість разів колгосп став переможцем у Всесоюзному соціалістичному змаганні, дев’ять разів — у республіканському . Складові його успіху — це творчий пошук, зв’язок з наукою. Про це свідчить його бібліотека, яка збереглася в його домі. З розповіді рідних ми дізнались, що він з радістю ділився своїми успіхами. Колгосп відвідували не тільки голови колгоспів Чернівецької області, а також Хмельницької, Тернопільської та інших областей. Прочитавши районну газету „Слово правди”, ми дізнались, що він неодноразово був депутатом сільської ради, а також районної та обласної, а в 1975-1980 він стає депутатом Верховної Ради України. З особливим трепетом душі дивимося на фотографії, яки є музейними експонатами. Всі фотографії цінні, але деякі з них викликають особливе хвилювання. Ми бачимо Федора Олексійовича серед делегатів Чернівецької області на ІV Всесоюзному з’їзді колгоспників у 1988 р. та 25-ому з’їзді Комуністичної партії Радянського Союзу, де йому вдалося сфотографуватися з групою товаришів з двічі героєм Радянського Союзу А. Леоновим . Таким був Капрош Федір Олексійович. У 1973 році нагороджений орденом Леніна. У 1976 році присвоєно звання Героя Соціалістичної Праці з врученням золотої медалі „ Серп і молот” та ордена Леніна .

Шляхи зоряні і шляхи земні. Подвиги космічні і подвиги трудові. Вони засвідчують доблесть людей, які повністю віддають свою працю улюбленій справі. Ганна Михайлівна – одна з таких людей. Закінчив курси трактористів у 1951р., починає свою трудову діяльність у рідному колгоспі на тракторі ДТ-54. Про рекордах не думала, просто ростила на совісті хліб, ростила, як уміла, докладала сили, як могла. Виконувала всі види робіт, як і свої товариші по бригаді. Своєчасно і надійно підготовила до вирішального часу плуг, борону та інші знаряддя – це теж були неодмінні складові успіху. Засіяти рідні поля ця була найбільш значна хвилююча мить у своєму житті. Людина в полі – не одна. Так і Ганна Михайлівна. Вона мала щастя та підтримку, вдалу допомогу своїх друзів – чоловіків, членів тракторної бригади, так як Михайло Васильович Тетелюк, Порфирій Семенович Сандуляк. За самовіддану роботу у 1966р. Ганна Михайлівна нагороджена орденом Леніна. В 34 роки у 1969р. вона стає делегатом від Чернівецької області Всесоюзного з’їзду робітників колгоспників. Через два роки Ганна Михайлівна нагороджена орденом Жовтневої Революції. Так, вона стає знатною не тільки в рідному колгоспі, районі, але відомою на всій Буковині. Більше 30 років вона віддала улюбленій справі. Зараз Ганна Михайлівна на заслуженому відпочинку. Ім’я Тамари Миколаївни Георгіца , ланкової комсомольського – молодіжної ланки колгоспу „ Дружба народів ” й у 70-их роках також була відома всій Буковині. Вона пішла дорогою батьків. Одразу після закінчення школи починає роботи у колгоспі. Років через сім правління колгоспу запропонував наполегливій комсомольці самій очолювати молодіжну ланку. Вона стає її душею. Дівчата поважали та любили її за невтомну працьовитість, доброту, веселу вдачу та красивий голос. Вона співала на аматорській сцені, навіть в Києві. У свої 20 років вона стає кавалером ордену Трудового Червоного Прапору. За успіхи, які досягли члени комсомольсько-молодіжної бригади у 1976р. : 80 ц кукурудзи з 1 га, 945 ц цукрового буряка, 1400 ц кормового буряка, 250 ц картоплі, У 1977 вона нагороджена орденом Леніна. Також їй було присвоєно звання лауреата Республіканської премії комсомолу імені Миколи Островського. Розповідь про дійсних майстрів високих врожаїв можна продовжувати без кінця. Про що нам говорить це? Про те, що вирощування хлібу для наших дідів, прадідів було працею душі, серця. Цезаря Балтаг, якого румунський критик Думітру Ніку ставить його наряду з іменами великих румунських поетів ХХ ст. як Микита Стенеску, Марин Сореску, Іоан Олександру, Анна Бландіана та Андріан Пеунеску. Також у будь-який історії або у більш поважній монографії румунської літератури підкреслюється його оригінальність у розвитку румунської поезії.

В той же час у пам’яті виникає прізвище священнослужителя церкві святої Параскеви у нашому селі у 1939-1944 рр. Балтаг Порфирія Опанасовича з Малинівки . Він з дитинства ріс сиротою. Будучи священиком він мав шану серед односельців. 6 липня 1937 р. у сім’ї Порфирія Балтаг та Маргарити Балтаг народився син Цезар, якому довелося жити у Малинівці лише 3 роки, так як сім’я у 1940 р. коли почалась радянська окупація, була змушена емігрувати у Румунію. У 1955 році Цезар Балтаг стає випускником ліцею м. Пітешть. 1955-1960 – студент Філологічного факультету Бухарестського Університету. 1960-1968 – редактор Літературної газети. 1968-1974 – заступник редактора журналу «Luceafărul». Своїм першим дебютом стає збірка віршів „ Comuna de aur” у 1960 році у журналі „ Luceafărul”. „Odihna în ţipăt” ( 1969 рік) – збірник справжнього поетичного змужніння. Збірник „Euridice în umbră” (1988 рік) – найвищий поетичний рівень Цезаря Балтаг. Як есеїст він розкривається у збірнику „ Paradoxul semnelor”, в 1996. Його літературну творчість доповнюють збірки: „Ochii tăcerii”, 1996 рік. „ Vis planetar”, 1994 рік. „Unicorn în oglindă”, 1975 рік. „Dialog la mal”, 1985 рік. „Chemarea numelui”, 1995 рік. „Monada”, 1968 рік. „Poeme” ,1981 рік. Перекладає з французької мови роботи Мірчі Еліаде. Брат Цезаря Балтаг, Микола, народився у 1940 на другій стороні Прута, де сім’я емігрувала. Той же літературний критик Думітру Ніку наголошує, що передчасна смерть, у 35 років, знищила яскравого літературного критика. Нажаль, ще мало Малинівка знає про життя та творчість братів Балтаг. Так, як після 1944 року все було зроблено для того. щоб стерти з колективної та індивідуальної пам’яті румунів з України.

В 2011 році нами було прочитано немало літератури та проведено немало бесід зі старожилами села. Ми ознайомилися з життям та творчістю румунського поета Цезаря Балтаг, який походить з нашого села. Ми вважаємо, що нам необхідно продовжити пошукову роботу та налагодити зв’язки з тими людьми, яки жили, працювали та творили спільно з цією сім’єю. Порфирієм Семеновичем Сандуляком, якого всі знають як дід Порфир Майка. Говорять, що коли був учнем 2 класу початкової сільської школи, приймав участь у театральній постанові де він грав незвичайну роль: ікона з зображенням Божої Матері. Так як він розповідає, зігравши цю роль, стояв мовчки у кутку. На сцені старша дівчина зображала мати з двома дітьми. Вона підняла руки з кількома крихтами хліба і говорила: « Тільки це залишилось нам їсти. Хіба Божа Матір допоможе…», — і показує у куток, де була ікона Пресвятої Диви, зображена Порфирієм. З тих пір не всі в селі знають хто такий Порфирій Сандуляк, а хто Порфирій Майка (Матір) – знають всі, і старший, і молодий котрі і не чули про пам’ятну виставу на шкільній сцені. Народився дід Порфирій у 1923р, у багатодітній сім`ї. Батьки були прості люди: батько – їздовий, мати – домогосподарка. Батько помер рано, коли Порфирій мав п’ять років. Їх було шестеро у сім’ї: Олександра, Катерина, Тома, Ганна, Василь, Порфирій. Жили бідно. Іноді відчували і голод, і холод, але знаходили вихід з положення. З розповіді діда Порфирія ми дізналися, що їх дім був з глини. Будучи маленьким, ліз на дах піймати горобців, котрих потім варив і їв. З особливим інтересом читаєш спогади дитинства, повість про те, як він дуже хотів піти до школи. Він дуже хотів вчитися, але матеріальне становище сім’ї, як і багатьох того часу, сприяло тому, що він почав школу у період Великого Різдвяного поста. Перший клас закінчив у 12 років, 2-6 класи закінчив „заочно”, як він сам пише. Всі малинівчані знають діда Порфирія, як жартівника. Його повні духом слова засвітлюють нам обличчя. Його байки приневолюють нас засміятися від душі. І завжди, коли розповідає, починає від конкретних подій, які мали місце з його участю або знайомих, але описує їх так вдало, що кожний його герой стає народними героями Пекале, Тиндале або Арвінте. Починає друкуватися у районний газеті «Cuvăntul adevărului», потім в обласній «Zorile Bucovineі», у сатиричному журналі «Chipăruş»( Молдова).

Пише вірші для дітей, а також починає писати повісті про передовиках сільського господарства, сусідів, знайомих. У 2001 році з допомогою районної адміністрації, а саме голови Михайла Мельничука, видається книга «Дід вам розповість». Зміст книги: 1. Спогади дитинства; 2. Прекрасні зимні свята; 3. Життя у радянських; 4. Казки біля рідної печі; 5. Від Пекале; 6. Зібрані у людей; 7. Народні вірші; Прочитав її ти побачиш його маленьким хлопчиком, учнем, 30 років трактористом в колгоспі, «якого так і не нагородили медаллю». З особливим інтересом читаєш його спогади. У повісті «Mă porniі şi eu la fete» ми бачимо діда Порфирія на перших в його житті посиденьках, де він проходить хрещення молодості. Тут він знайомить нас з народними молодіжними піснями 50. Неможливо не сміятися від душі прочитав як дід Порфирій вперше колядував. Кожний малинівчанин радий його почути , або прочитати колядки діда Порфирія. Він не тільки друкується ними у районній газеті «Cuvântul adevărului» або в обласних «Zorile Bucovinei», «Concordia», але є активним учасником Новорічних районних свят. Тому він став відомим всьому району своїми вміннями не тільки писати, але і колядувати. Не кожному дано так ясно, коротко і просто висловлювати проблеми сучасного суспільства. Щоб розуміти це, необхідно прочитати його колядки. Все його життя та трудова діяльність пов’язана з рідною землею. Не одноразово ми зустрічаємо його у свої творах, як «людину поля», підкреслював тим самим свою прихильність до землі. У нього плачуть трудові інструменти, які стоять там у кутку вже багато років і не бачать людей, та не дихають свіжим повітрям. Таким чином дід приводить нас до висновку, що один працює, а інший стоїть у кутку і жде щоб життя пройшла поблизу. Учні школи дуже цікавляться гумористичними сценками, яких знайдеш без проблем у книзі. Вони із задоволенням зіграні ними на шкільних Новорічних святах або Святі гумору. На протязі двох років у школі він навчився читати добре. І коли мав час з задоволенням читав Іона Крянге, Емінеску, народну творчість. Тому, прочитавши його твори, ми впізнаємо почутих історій у інших людей або прочитаних у Крянге, але також відчуваєш частку його гумористичної душі.

Духовні зустрічі з художниками села În satul de la marginea lumii Artistul şi-a creat propriul univers, El nu ţine seama de pătrarele lunii Şi totul se desfăşoară în sens invers. „ Atelier”, Romeo Săndulescu, 2003. Ці рядки консул Румунії в Україні, поет Ромео Сендулєску присвятив художнику, якого не сплутаєш ні з ким. Його роботи завжди помітні серед інших. Тема „скривдженого покоління” – головна ідея майже кожної написаної картини. На них чистими, соковитими барвами зображено дивовижні мозаїки з голів, інших частин тіла. Сам художник каже, що наші предки, а також і сучасні люди пройшли через багато випробувань. Усе це живе в наших думках і на картинах члена Спілки художників Радянського Союзу та України Андрія Георгійовича Житару. Надзвичайний художник народився у 1954 році у загубленому серед бугрів та садів селі Малинівка у селянський сім’ї. Дід художника був власником двох млинів. Родовідне гніздо він будував міцно. Привіз з Хотина камінь для фундаменту, покрив дім червоною черепицею. Але це не все: дім прикрасив балконом та верандою з вітражами! Коли прийшли червоні, їх першими прийшлось знищити, — як — би надмірна архітектура була помітна червоними. Життя зберегли, але майна утратили. Його батько Георгій Житару, провіант румунської армії, був учасником Великої Вітчизняної війни. У період Яско – Кишинівської операції попав у полоні. За шість років сталінських концлагерів він пройшов всі круги пекла. Працював у шахті поблизу кордону з Афганістаном. . Здобував уран. Коли побачив, що з 300 ув’язнених живими залишились лише 6, він втік. Він втікав через пустелі Туркменії, кілька тижнів „подорожував” у вагонах товарняків. Піймали його, десь, у Волгограді. Додому він повернувся інвалідом. Біль не залишила ні його тіло, ні душу. Напевно, життя і смерть батька , як мучителя, і народжують чудові „літаючі голови”. Це і є кодом надзвичайних робіт Андрія Житару. Після закінчення восьмирічної школи батько повіз молодшого сина Андрія, який не розлучався з саморобними пензлями і фарбами, за 300 кілометрів у художнє училище ім. І.Рєпіна м. Кишинів. До вступних екзаменів запізнився, але директор не відправив його додому. Підліток привіз скульптурне зображення Багратіона, вирізьблюване з каміння. У 1973 році закінчує училище. У 1976 – 1982 рр. навчається у медичному інституті, м. Кишинів, Молдова, але ні один день не працює лікарем. Він починає займатися улюбленою справою – писати картини. Живе і працює в селі. Дім Андрія Житару загубився серед сільських особняках останніх років. Двір художника розділений на два полюса, де кожний існує сам по собі. На одному – дім, господарський пристрій, город – словом, сільське життя з її турботами. Другий заповнений запахом сухих трав, фарбами, тут іконографічні мотиви переплітаються з абстрактними формами. Це майстерня, де народжуються чудові картини, зрозуміти котрих не кожному простому смертнику дано. Його роботи можна побачити у домі ім. Петра Мовиле, у головному корпусі Державного медичного інституту ім. М.Тестімецяну у м. Кишинів, також в художних салонах та галереї Федірка (культурно-мистецький центр „Українська книга) м. Чернівці, в музеї м. Ужгород. Його картини були виставлені на експозиції: „Арт-миф” в Росію ( 1992 р.), „Мистецтво Буковини” у м. Сучава ( Румунія , 1994 р.), у Канаді, у консульстві Румунії в Україні ( 2003 р.). Він є учасником міжнародного проекту „Меридіан серця” з нагодою 590-річчя Чернівців ( 1998 р.) та проекту „Митці-Чернівцям” з нагодою 600-річчя Чернівців. Серед дев’яти робіт художників Буковини, розміщених у польському журналі „Widziane Czerniowiec” ( 2006 р.), зустрінеш і роботу Андрія Житару. Його картини оздоблюють громадсько-політичний, літературно — мистецький і науково — освітній часопис „Буковинський журнал”, 2-3, 2005 р. Його ім’я відомо і у Республіці Молдова. Воно увійшло в енциклопедію.

У нашому селі у 1952 р. народився художник – вітражист Анатолій Васильович Винту. Закінчив сільську восьмирічну школу, поступає у Чернівецьке художнє училище. Здобуває вищу освіту у Львівському художньому інституті. З 1999 р. Анатолій Васильович є членом творчого колективу художників-вітражистів „Три — в одному” Львівської асоціації „Вікно”. Він, талановитий митець – вітражист, який разом з колегами – друзями Личиком Олександром та Юрієм Павельчуком створюють шедеври унікального старовинного мистецтва. Цей вид монументального мистецтва дуже складний і поодинці з ним важко справлятись. При створенні вітражів кожен виступає як колорист, художник – рисувальник або творцем композицій, конструктором. „ Володіючи всіма тонкощами професії художника – вітражиста, перебуваючи у постійному пошуку нових форм та образних рішень, … кожний митець знайшов свій, не схожий на інших, шлях бачення сучасного вітражу”, — пише у випущеному буклеті про Львівську професійну асоціацію художників і майстрів – вітражистів мистецтвознавець, науковий працівник Національного музею м. Львів Ірина Гах. Вітраж сьогодення – церковні вікна, об’ємно – просторові композиції, вітражі – перегородки та багато інше. Люди радіють, що їх талант засвітився у багатьох вітражах, що прикрасили сучасні храми України, у тому числі і нашу церкву пресвятої Параскеви. „ Дивлячись на вітражі львівських художників, відчуваєш єдність з космосом”, — говорить киянка яка відвідувала виставку львівських митців вітражистів. „ Заслуговує на увагу почерк майстра високого класу Анатолія Васильовича Винту, який віртуозно володіє віражною мозаїкою. Лики Святого Миколая, Святого Кирила та Святого Мефодія, як і багато інших, вражають витонченим образним мисленням, володінням технікою розпису. Вони позначені глибиною думки про філософію життя, ніби застерігають від лиха, яке люди чинять одне одному”, — пише Ольга Журавльова у статті „Вітраж як символ души” ( Часопис Національної Спілки письменників України „Дзвін”, 11.2010 р.). Творчий колектив художників – вітражистів приймав участь у багатьох виставках: у Львові – декілька, у Києві – тричі, двічі у Одесі і навіть у Парижі ( 2004 р.) з нагоди 50 – річчя членства України в ЮНЕСКО. Краса схвилювала відвідувачів. Львівські майстри полонили серця і парижан. Так, краса здатна врятувати світ. Але наш сучасник, який пережив безліч стресів, з тривогою і болем запитує: „А хто врятує красу? Адже вона сама надто вразлива…”.

Також ми пишаємось іменем народного художника Ксенії Григорівни Паламарчук. Вона народилась у 1966 р. у простій багатодітній селянській сім’ї. Була вихована у дусі любові до Бога, музики. Закінчує Динівецьку середню школу 1983 р. Вивчає журналістику у Республіці Молдова. Схильність до живопису мала з малих років. Тому все своє життя присвячує улюбленій справі. Її творчість – це пошук головного у житті, підвищив тим самим естетичний та артистичний рівень картин. Її натхненником є природа. Тому більшість робіт це найпрекрасніше творіння природи — квіти. Сама художниця впевнена, що краса і простота одної квіточки говорять про безліч понять: мир, щастя, честь, дружба, любов. Життя , як і більшість громадян нашої країни, підкинула її в Італію. Тут їй пощастило. Вперше була проведена виставка її робіт.