Історія Костичани

  1. .Наш край у давнину.

 

У 4-3 тис. до н.е. на величезної території (південно-східна Трансільванія, Молдова, центральна частина України на заході від Дніпра) була розповсюджена археологічна культура Кукутени-Трипілля. В нашому краї відомо більше 300 пам ‘яток цієї культури — ранньоземлеробської цивілізації Східної Європи, попередниці єгипетських пірамід, ровесниці цивілізацій Близького Сходу. Поселення трипільської культури були знайдені у Глибоці, Волоці, Великому Кучуріві, Динівцях, Магалі, Мамалигі, Костичанах, Тарасівцях, Черлені, Стальнівцях та ін.

У Костичанах трипільське поселення розмірами 180-40 м. було розташовано у 3-х км. на північ від села на лівому березі потоку, біля тракторної бригади, на території ферми.

Яскравою особливістю трипільської культури є її кераміка. Стародавні гончарі розмальовували свої вироби чудовим орнаментом.

Завдяки своїми вражаючими досягненнями, археологічно-культурний комплекс Кукутени-Трипілля вважається дослідниками «унікальним в Європі на протязі останніх 5000 років».

Творцями і носіями археологічних культур епохи заліза в ареалі, населеному нині румунами, були гето-дакійці — північна гілка фракійських народів. У грецьких джерелах частіше зустрічається назва гети, а в латинських — дакійці, але насправді це один і той же народ.

Вперше згадує гето — дакійців у своїх письменах «батько історії» Геродот. Описуючи похід перського царя Дарія у Північне Причорномор я проти скіфів, він розповідає, що у Добруджі той наштовхнувся на опір гетів -«найхоробріших і найсправедливіших з-поміж фракійців». Давньогрецький географ Стратон стверджує, що дакійці і гети мають одну і ту ж мову. Деякі слова з мови дакійців збереглися донині в румунській мові: amurg(сутінки), brad (ялина), brânză (бринза), сорil (дитина), mal(берег), Руretys (Пруг) тощо.

Хоч античні автори частіше використовували в своїх письменах загальні назви дакійці і гети, відомі й назви окремих гето — дакійських племен: бури, карпи, костобоки, корбузи, тризи та інші. Гето — дакійські племена утворювали сильні союзи на чолі з воєначальником, якій в античних джерелах називається царем.

Дакія була постійним місцем проживання гето — дакійського народу і загалом її територія є тією ж, на якій живуть тепер румуни.

У другому столітті до н. є. гето — дакійське суспільство зазнає бурхливого розвитку. Його поділ на класи призвів до виникнення держави. Дакійська держава утворилась навколо ядра, розташованого всередині Карпатської дуги, а саме в області гір Ораштії (нинішній Хунедоарській повіт Румунії). Наприкінці другого і на початку першого століть до н.е. тут існував сильний союз племен на чолі з першим царем дакійської держави Буребістою. Він зійшов на престол близько 82 року до н. є. За відносно короткий час Буребіста зумів об єднати всі гето — дакійські племена з обох боків Карпат і створити сильну державу. Посередині першого століття до н. є. володіння Буребісти простиралися від середньої течії Дунаю до Ольвії та Чорного моря і з Карпат до Балканів. По праву він названий в одному грецькому запису як « найперший і найвеличніший фракійський цар». По Страбону, на випадок загальної мобілізації Буребіста міг зібрати до 200 тис. воїнів (як на той час дуже велике військо).

У 44 році до н. є. дакійський цар Буребіста був вбитий в результаті змови гето — дакійської верхівки. Після цього його велике царство розпалося, але Дакія як держава продовжувала існувати.

Перше століття нашої ери ознаменувало найбільший розквіт гето -дакійської цивілізації, а в другій його половині відбулося й відновлення єдності дакійської держави. Воно остаточно завершилось та зміцнилось в роки правління Децебала (87 — 106). За словами римського історика Кассіуса Діо, він « був добрим знавцем військової справи, знав коли наступати і вчасно відходити, уміло влаштував засідки, був хоробрим в бою, знав якнайкраще скористатися перемогою та уникнути поразки».

Зростання могутності дакійців занепокоїло Рим і новий імператор Траян вирішив напасти на Децебала та підкорити його. Це вдалося йому тільки після двох тяжких кровопролитних воєн, які згадуються в письменах ізображені на барельєфах Колони Траяна. Влітку 106 року римляни придушили останній опір дакійців і на більшій частині їхньої вже неіснуючої держави утворюється провінція Дакія. Римська присутність на території Дакії продовжувалась до третього століття. За наказом імператора Авреліана у 271 -274 роках римські війська й адміністрація залишили створену Траяном провінцію, зоставивши там численне романізоване населення.

 

  1. 2.З історії села Костичани

 

До сьогодення існують декілька версій, які пояснюють походження назви села Костичани. Пропонуємо найбільш обґрунтовані та на наш погляд найбільш достовірні з них.

Румунський дослідник М. Костекеску вважає, що назва села походить від прізвища Костич. Так саме звали молдавського боярина часів воєводи Олександра Доброго (1401-1433). Наше село , імовірно, було власністю боярина Костича.

Друга версія що до походження назви села Костичани підтверджується грамотою молдавського воєводи Іллі від 4 січня 1432р. Текст грамоти, в описі даної території, містить фразу: „поперек Костюкова льска». В даному разі у назви ліска можна вбачати ім’я тієї людини, що і в топонімі Костичани; антропонімічні словотворчі варіанти Костюк і Костич мають однаковий сенс — „ син (нащадок) Кості».

Таким чином, назва села Костичани імовірніше всього походить від прізвища „Кость», „Костюк», „Костич».

Румунський дослідник М.Костекеску стверджує, що село Костичани існувало вже у ХІУстолітті. Але прямих доказів цього немає. Перші документальні згадки про село Костичани датуються 1619 роком, коли господар Молдови Гаспар закріпив частину села за поміщицею Марікою. Як свідчать документи 1665 року, решта його належала поміщиці Гафіці. Наприкінці XVIII століття село стало власністю бояр Чуря. Крім царан, тут мешкали вільні селяни, яки володіли невеликими наділами землі. Та, в 1806 році, власники села загарбали у них більшу частину землі, лишивши на кожну сім ю по одній фалчі, за що доводилося сплачувати по 14-15 крб. річних податків та виконувати, як і царанам, повинності на користь поміщика.

Згідно з даними перепису населення Молдови від 1774 року у селі Костичани існувало 83 господарств; з них — З були звільнені від сплати податків; решта — сплачували податки та виконували феодальні повинності. Список мешканців села Костичани станом на 1774 рік додається:

61.Косте зет Смокинэ

  1. 62.Гаврил син сырбул
  2. 63.Костандин син сырбул
  3. 64.Марку, сырбул
  4. 65.Никита, чиботар

 

  1. 66.Ион Спэнак
  2. 67.Андрееш
  3. 68.Ион, русул
  4. 69.Костандин Либухан
  5. 70.Козма
  6. 71.Онка
  7. 72.Ифтимие
  8. 73.Ионицэ Рошка
  9. 74.Гора

 

  1. 75.Григораш Бэкарюл
  2. 76.Рошка

 

  1. 77.Мирон Рацэ
  2. 78.Ионицэ 79. Георге

80.Тоадер Рацэ  руфетуриле    1.Ионицэ, даскэл

2. Попа Ион

3. Ион, циганул

  1. 1.Штефан Пэрпэуцэ
  2. 2.Илие зет прескурничер
  3. 3.Ион Смокинэ
  4. 4.Петре Данкул
  5. 5.Ион Гогонел
  6. 6.Ион син прескурничер
  7. 7.Ион Спэтарюл
  8. 8.Тоадер зет вэтэманулуй

9.  Штефан сэпунарюл

  1. 10.Апостол син Рошка
  2. 11.Ион Ионел
  3. 12.Андрей Рэзуш
  4. 13.Григораш син Ерхан
  5. 14.Ифтимие ал Софронией 15.Тоадер Аркуш

 

  1. 16.Тэнасе брат чиботарюл
  2. 17.Василе прескурничер 18.Костандин, ворник

 

  1. 19.Григораш син Кучук
  2. 20.Ион Кучук
  3. 21.Сандул, чиботар
  4. 22.Штефан Геба
  5. 23.Илие Мэланкэ
  6. 24.Костандин Кочорвэ
  7. 25.Григораш Болохан
  8. 26.Ион Станчул
  9. 27.Штефан Бэлэчин
  10. 28.Георге Раба
  11. 29.Кираян зет Штефан
  12. 30.Ионицэ, морар

 

 

—————————————
ЗІ.Савин, ротар

  1. 32.Маковей, ротарюл
  2. 33.Ион, ротарюл
  3. 34.Савин син Бешлиу
  4. 35. Георге зет Штефан Зб.Тэнасе Рецин

37.Тудосе

 

  1. 38.Васыле Пэун
  2. 39.Васыле Рацэ
  3. 40.Васыле син стругарюл
  4. 41.Георгицэ, стругарюл
  5. 42.Тоадер, бачул
  6. 43.Симион, морарюл
  7. 44.Георге Кэпэтарь
  8. 45.Ионицэ Пэрпэуцэ
  9. 46.Костандин Пэрпэуцэ
  10. 47.Григораш син Смокинэ
  11. 48.Урсул Вэданул
  12. 49.Георге Сучевянул
  13. 50.Васыле син Иоанн

 

  1. 51.Григораш Кэлдаре
  2. 52.Костандин, рус1
  3. 53.Николае, скутельник
  4. 54.Георге син Думитрэчасэ
  5. 55.Штефан
  6. 56.Григораш син русул
  7. 57.Григораш ал прескурниций
  8. 58.Тоадер син Михай
  9. 59.Васыле син Смокинэ
  10. 60.Урсаке зет Богу

 

 

 

 

______________________________

 

 

 

 

 

  1. 3.Село Костичани у складі Російської імперії

 

На початку XIX століття відбулась війна між Росією та Туреччиною (1806-1812 р.р.), яка закінчилась перемогою Російської імперії. 16 (28) травня 1812 у Бухаресті був підписаний мирний договір між воюючими сторонами. Стаття 4 цього договору передбачала встановлення кордону між Росією та Османською Портою по річкам Прут, Дунаю до впадіння останнього в Чорне море. Росія включала до свого складу величезну румунську територію (45.630 кв.км.). До її складу увійшли 5 фортець, 17 міст, 685 сіл з населенням в 490.000 осіб.

Наш край був включений у адміністративно-територіальну, економічну, політичну системи Російської імперії. Село Костичани став частиною Хотинського повіту, Бессарабської губернії.

Царський період в історії краю продовжувався до 1918 року, коли Бессарабія знову відійшла до Румунії.

В цей період, в село Костичани будується нова Святомиколаївська церква. Стара дерев’ яна церква, яка була збудована у 1770 році, знаходилась в аварійному стані і була закрита у 1874 році. Нова кам ‘яна церква була відкрита у 1879 році. Мешканці села беруть активну участь у будівництві нової церкви. Так, селянин Костянтин Раца був нагороджений похвальною грамотою Синоду та отримав право бути похованим в ограді церкви.

Костичанівське народне училище було засновано 12 листопада 1900 року, по Положенню від 25 травня 1874 року. Училище розташувалось у власному приміщенні; була 2-х кімнатна вчительська квартира з кухнею. Народне училище володіло землею (на 1910 р. — 1200 сажнів).

Кількість всіх учнів за період з 1900 по 1912 р.р. складало 308 осіб. Кількість закінчивших повний курс за цей період — 26 хлопців та 10 дівчат. Викладання проводилось російською мовою. Діти навчались Закону Божому, читанню, письму, арифметиці. Першим вчителем Костичанівської школи був О.М. Корольов.

Влітку 1914 року почалась перша світова війна, яка призвела до катастрофічних наслідків для цілої Європи. Маючи вигідне військово-стратегічне та геополітичне положення, наш край посідав чільне місце у планах воюючих держав. Австро-Угорщина прагнула зберегти свою присутність на Буковині та завоювати північну Бессарабію. Бухарестський уряд, згідно з історичною справедливістю, бажав включення нашого краю до складу Румунії. Російська імперія, маючи стратегічні інтереси та спираючись на присутність слов’янського елементу на Буковині, претендувала на більшість території нашого краю.

Військові дії, що відбулися на території Буковини, завдали величезних втрат краю. Для фронту були рекрутовані близько 200000 чоловіків. Десятки тисяч людей разом із інвентарем, худобою та провіантом були мобілізовані для виконання різних робіт у фронтовій смузі. Більшість промислових підприємств були зруйновані або евакуйовані. Під час відступу австро-угорські та російські війська знищили залізниці, мости, дороги. Найбільшу кількість зруйнувань зазнала територія, розташована між Прутом та Дністром. Майже повністю було зруйновано село Бояни, частково села Раранча, Топорівка, Чорнівка та ін.

На відміну від Буковини, територія Бессарабії не стала театром військових дій під час першої світової війни. До лав російської армії були мобілізовані чоловіки краю, зокрема, мешканці села Костичани. Бессарабія стала зоною концентрації величезних військових сил Росії, зокрема, у Хотинському повіті була розташована 8-а російська армія. Всі витрати по забезпеченню цієї армії провіантом лягли на плечі місцевого населення.

 

  1. 4.Румунській період в історії села Костичани.

 

В листопаді 1918 року наш край увійшов до складу Румуни. Село Костичани залишився у Хотинському повіті, провінція Бессарабія. На чолі села стояв примар (сільській голова), якого обирали селяни. Наприкінці 30-х років примарем села Костичани став Прекуп Федір , а секретарем був Нікоріч Володимир. Також в селі існував жандармській пост, якій слідкував за дотриманням порядку в населеному пункті. За цей період село майже не зростало; якщо у 1922 році там було 240 хат, 246 сімей, 1050 жителів, то на 1930 рік в селі налічувалось 245 хат, 265 сімей, 1169 населення.

Головною галуззю економіки села залишилось сільське господарство. Понад 600 га. землі належало поміщикам Г. Пантазі (близько 100 га.), Сутягину, А. Бінтовському, Сонседському, Борткевичу, Соболевської та ін. Існували заможні селяни, наприклад, Прекуп Федір мав 30 десятин землі, середняк мав 6-8 дес. землі, але більшість селянських сімей мали від 0,5 до 3,5 дес. землі, чого ледь вистачало, щоб не вмерти з голоду. Розповсюджувалась оренда землі. Орендарі Груп- ман, Донетзу та інші, використовуючи техніку, мінеральні добрива, вирощували цукрові буряки, соняшник, сою, виноград, одержуючи великі прибутки. Малоземельні селяни змушені були батракувати, їх заробіток за 16-17 годинний день не перевищував 15-20 лей. І це в той час, коли 1 кг. госп. мила коштував 12-18 лей, 1 кг. цукру — 28,5 лей, макаронів — 22 лей. І навпаки , сільськогосподарські продукти коштували дуже дешево: кілограм часнику -0,5 лей, картоплі — 0,8 лей тощо.

Страдаючи від малоземелля, костичанці шукали її в інших місцях, наприклад, в Молдові. Вихідцями з нашого села там були засновані населені пункти Рауцел, Балатіна, Кішкерєнь, Маркауць. Також чимало костичанців виїхали за кордон у пошуках щасливої долі ( США , Канада, Латинська Америка).

Культурне життя села Костичани у 20-30 роки була сконцентрована навколо будинку культури, що носив ім’я імператора Траяна та місцевої школи. Завдяки зусиллям талановитого педагога Е. Супокойника, у нашому селі був організований перший оркестр музикальних інструментів.

 

В цей період розпочав свою плідну діяльність на ниві духовності відомий музикант Федір Каптар.

Хор будинку культури села Костичани брав участь у хоровому фестивалі, організованому у Бухаресті, де отримав почесне місце. Мешканець села Нікоріч Василь, якій приймав участь у цьому фестивалі, згадує: « Відправились з Чернівців вранці, 8 червня 1938 року і прибули в Бухарест ввечері того ж дня. Заночували в казармах 21 піхотного батальйону. На слідкуючій день нас привели до стадіону, де зустрілись з королем Каролем II, потім відбувся хоровий фестиваль. На третій день ми повернулись додому…».

 

 

 

  1. 5.З попелу забуття

 

З 28 червня 1940 року у житті мешканців нашого краю почались кардинальні зміни. Замість румунської адміністрації прийшла радянська влада. «Радянізація» області, яка проводилась в стислі строки, супроводжувалася як позитивними, так і негативними моментами. Вживалися заходи до ліквідації безробіття, найбідніше селянство наділялося землею, поліпшувалося медичне обслуговування населення, розпочалася українізація, розвивалася система освіти та культури. До негативних моментів слід відносити соціально – економічне пограбування місцевого населення та масові політичні репресії. Новий порядок одразу же прийнявся за так званих «ворогів народу». Під цю категорію потрапили заможні селяни та діячі румунських політичних партій. У 20-30 роки на Буковині та Хотинщині, з різним рівнем активності діяло чимало політичних партій і національно-культурних, спортивних та робітничих товариств. 15 вересня 1919 року була утворена Демократична партія об’єднана , головою якої став Й. Ністор.21 січня 1923 року вона увійшла до Націонал-ліберальної партії І. Бретіану. А в березні 1023 року була утворена Ліга Національно-християнського захисту, очолювана А. Кузою. В лютому 1923 року на політичній арені з’являється Цараністська партія Буковини, яка у грудні 1926 року увійшла до складу Націонал-цараністської партії Румунії. 14 липня 1935 року утворилася Національно-християнська партія А. Кузи та О. Гоги, партійним знаком якої була свастика. Всі ці партії діяли в умовах постійної боротьби за владу. Більшість керівників цих партій перед приходом Червоної армії емігрували до Румунії, тому органи НКДБ-НКВС полювали переважно за рядовими їх членами. Багатьом заарештованим іноді просто приписували членство в тій чи іншій «буржуазній партії, хоча насправді вони не мали до них жодного відношення. Щоб потрапити за грати, досить було відвідати якесь масове зібрання партії, читати партійну літературу, або просто голосувати за членів цієї партії на виборах в 20-30 роки. До членів «буржуазних партій» застосовували різні види покарання: засудження до ув’язнення у виправно-трудових таборів, висилку, а в деяких випадках і вищу міру покарання. Масові арешти, депортації, конфіскації, примусові роботи діяли на населення приголомшливо, були випробуваним методом залякування і примусу.

Списки « ворогів народу» складались сільським активом і часто туди попадали люди, які з тієї чи іншої причини не подобались місцевим активістам. Майно репресованих конфіскувалось і розділялось між тим же активом.

Влітку 1941 р. почались арешти. Це була перша хвиля репресій, яка прокотилась по краю. Долі буковинців і бессарабців, репресованих у 1940-1941 рр., здебільшого трагічна. Їх перебування на засланні або у виправно-трудових таборах припали на роки війни. Тому до в’язнів ставилися за законами воєнного часу. Життя багатьох обірвали розстріли у в’язницях перших днів війни. Країна жила під гаслом « Все для фронту, все для перемоги», тому їжі і одягу для «ворогів народу» не вистачало. Це призвело до загибелі депортованих, особливо похилого віку. Так, 15 листопада 1945 року помер на спец. поселенні Александрой Афанасій Матвійович, у 1943 на спец. поселенні помер Нікорич Василь Іванович, Савка Георгій Іванович помер на спец. поселенні 16 червня 1956 року, трагічно загинув на спец. поселенні Савка Федір Серафимович , у 1946 року помирає Раца Василь Миколайович.

Таким чином, за попередними підрахунками, в 1940-1941 рр. на території Північної Буковини та Хотинщини, було репресовано з політичних мотивів близько 11 тис. осіб, з яких понад 1400 розстріляні, загинули в таборах та на спец. поселенні.1

        Погоня за членами румунських « буржуазних партій» було своєрідною гонитвою за відьмами і єретиками в епоху жорстокого середньовіччя. Сотні людей безвинно потерпіли тільки тому, що живучи в іншій країні, як добропорядні громадяни, прилаштовувалися до тих соціально-економічних та політичних умов, у яких їм доводилося жити. Навіть просте ознайомлення з долею репресованих дає підстави твердити, що жорстока розправа над громадянами області є непростимим злочином комуністичного тоталітарного режиму по відношенню до людей.

Друга хвиля репресій відбулась на початку 50-х років, коли в основному брали віруючих.

Після 17 квітня 1991 року – дня прийняття Закону УРСР « Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні» ці громадяни були реабілітовані як безпідставно арештовані та засуджені.